Щоб вивчити
природу, щоб знати її –
з природою знатися треба.
Редьяр
Кіплінг
В
наставниці собі я взяв природу, учительку всіх учителів.
Леонардо
да Вінчі
Ми живемо в XXI столітті.
Господарські, демографічні та екологічні проблеми набули небувалої гостроти і
вимагають невідкладного розв’язання. І щоб хоч частково вирішити їх, треба
почати зі своєї малої батьківщини. Чим краще знаєш свою землю, її природу,
економіку, людей, історію, тим більше її любиш, піклуєшся про неї, дбаєш про її
добробут. Беручи приклад з нашого земляка О.П.Довженка, який дуже любив рідний
край, свою «зачаровану Десну» і писав: «Люблю я воду твою ласкаву, животворящу.
І береги твої чисті, і всіх людей простих, що трудяться, живучи на твоїх
берегах».
В нашій гімназії була створена творча група «Чарівний світ природи» учнів
8-А класу з керівником Піц Ольгою Василівною, вчителькою географії. Ми
займаємося вивченням урочищ Сосниччини, детально знайомимося з їх геологічним
минулим, вивчаємо сучасну природу і проблеми ландшафту наших земель.
Поблизу кожного населеного пункту можна знайти ряд урочищ. Їх назви мають
велике значення тому, що вони орієнтують людей, локалізують більш точно дане
місце. Вони полегшують відносини людей між собою. При згадці назви урочища,
люди уявляли собі те місце, про яке йшла мова. Особливо це має значення як
вказівка дороги, стежки, що пролягає через поле, луки тощо. Чим давніший населений пункт, тим назв
урочищ більше.
Сосниця – дуже давнє місто. В її околицях дуже велика кількість урочищ, які
мають певні назви. Велика кількість урочищ зумовлена різноманітністю природних
умов.
Урочища Красна Гора та Чащі
Людина, що йде чи їде з Сосниці в село Мале Устя безперечно побачить два
підвищення, що знаходяться одне по праву, а друге – по ліву сторону дороги.
Сосничани і жителі навколишніх поселень добре знають назви цих височин. З
лівої сторони підвищення називається Красна Гора, а з правої – Чащі.
Про Красну Гору не раз доводилося чути спогади місцевих жителів. За
переказами вона насипана людьми. З нею пов’язане озеро Церковище. Воно,
ніби-то, утворилося від викопки в цьому місці землі, яку й використали для
насипання Красної Гори.
Але в дійсності Красна Гора, як і височина, на якій знаходиться хутір Чащі,
є утворенням людовикової епохи. Красна Гора відноситься до періоду життя
стародавніх слов’ян. Ця гора раніше інших територій весною звільнялася від
снігу і в давнину служила місцем розваг для жителів навколишніх сіл.
Як відомо, стародавні слов’яни в
язичницьку епоху вшановували і прямо обожнювали явища, об’єкти природи. Про це
відомо з творів письменників VI ст.н.е. Місцем
подібного вшанування й була Красна Гора. Безпосередньо в селі є виток Вижовки, яка була раніше річкою,
однією з приток Убеді. Вшанування джерел перейшло в християнську епоху. Відомо,
що в таких місцях, де б’є джерело й починається річка, зустрічаються споруди у
вигляді у вигляді каплиць.
Мабуть, подібна споруда була і на Красній Горі. Можливо там був і монастир,
а скоріше всього там була каплиця монастиря, яка належала скоріше всього
Сосницькому Рувимовському монастирю. Коли монастир ліквідували, озеро у
підніжжя Красної гори перейшло у володіння Сосницької Покрівської церкви. Воно
називається Церковище і відомо воно під такою назвою уже в XVII столітті.
Біля підніжжя Красної Гори, на узбережжі озера Церковище зустрічаються
сліди окопів, які відносяться до періоду денікінщини. Тут був один із базових
пунктів проти денікінців, які стояли на лівому березі річки Десна. Тут, як і
деяких інших місцях, захищали підступи до Сосниці.
Красна Гора складається переважно з піску, але на дні спостерігається
вапнякова земля.
Підвищення Чащі займає настільки великий простір, що на ній розміщувався
хутір Чащі. На початку 80-х років минулого століття на цій височині була лише
одна хата, в ній жив циган. На цій височині ріс чудовий дубовий ліс, було три берези та багато кущів ліщини. Це
були володіння поміщика Тендітного. Люди освоювали цю місцевість з
найдавнішіших часів. Про те, що тут була стоянка людей в період неоліту-бронзи
видно з археологічних знахідок.
В грамоті царя Івана Грозного згадується селище «Тухви». За словами
хуторянина Шамрицького, який придбав тут землю, одна з ділянок Чащів в
документах називалася Тохвина гора. Розкидані поблизу цієї ділянки черепки
глиняного посуду, можливо, відносяться саме до цього періоду, тобто періоду
селища Тухви.
Потім є відомості в описах Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 рр.,
що у володіннях Шафонського був хутір під назвою Чащі, який мав шість
селянських дворів.
О.В.Шафонський народився в заможній родині сосницького сотника. Здобув
блискучу на той час освіту у трьох
західно-європейський університетах Галле, Лейцена, Страсбурга. Дипломований доктор філософії, правознавства
і медицини, Шафонський, після повернення на батьківщину, довгий час перебував
на медичній службі, а з 1732 року постійно мешкав у Чернігові, де обіймав
відповідні посади в місцевих органах управління. Коли він зацікавився історією
сказати важко, але ще у 1779 році, перебуваючи
всправах медичної колегії в Києві, він «по всем тамтошним монастирям
старался отыскать записки из которых можно получить сведения о истории Киева и
Малороссии».
Відтак, О.Ф. з ентузіазмом сприйняв доручення графа
П.С.Воронцова-Задунайського щодо підготовки історико-топографічного опису Чернігівського
намісництва. Відома праця «Топографічний опис Чернігівського намісництва» має
виключний інтерес для істориків і археологів, які досліджують давньоруський
період.
Належність підтверджується однією з
так званих ревізьких казок прізвища Шафонських, які знаходяться в
Сосницькому краєзнавчому музеї. Хутір з шести дворів, можливо, розселився –
частина в Сосниці і в Якличах, які також належали Шафонським. У крайньому разі,
це відомо по прізвищу Подорожніх, які зареєстровані в ревізьких казках у Шафонського
по хутору Чащі.
Коли в 90-х роках XIX століття
Тендітний почав продавати свій ліс і землю, люди знову почали заселяти урочище
Чащі. Останнім часом територія урочища Красна Гора належить колективному
сільсько-господарському підприємству «Злагода» села Загребелля, що поблизу
Сосниці. Тут були встановлені кошари, навіси для молочних телят. Проте не
раціональне використання території призвело до створення тут складної
екологічної ситуації. Неестетичний вигляд, забруднення озера Церковище – ось
наслідки недбайливого господарювання.
Потребує охорони також річка В’юнка поблизу Чащів; кладовище, що збереглося з
колишніх поселень.
Біла круча
Може, урочище Біла круча і не викликало б особливого зацікавлення у не
сосничанина, якби не доля не додала до нього такого визначення: «улюблене місце
Олександра Довженка». Звичайно ж, це місце не могло не бути улюбленим для
людини з такою поетичною душею, яка була в О.П.Довженка. А може, якби майбутній
митець не глянув на свою річку з висоти Білої кручі, він згодом не назвав би її
зачарованою. Тут немов сама доля зачарувала і Десну, і Борімські озера, і
навколишні луки, і ліс, схожий на дендропарк.
Отож стоїш над крутосхилом, вбираєш в душу плесо сіверянської землі,
вдихаєш у себе не лише неповторні пахощі хвої та різнотрав’я, а й хвилюючий дух
давнини… Не дарма численних екскурсантів, шанувальників таланту О.П.Довженка,
сосничани прагнуть прагнуть повезти на Білу кручу. І в гостей від такої
подорожі залишається світлий спомин на довгі роки
Стоїш на стрімкій кручі над голубими хвилями Десни – і немов розкручується
перед тобою туга спіраль часу. Ось перед внутрішнім зором воскресає могутня
стихія багатотисячної давнини. Спочатку з півночі насувається мільярднотонне
крижане страховисько, що заморожує все на своєму шляху. Вважають, що останнє
зледеніння зупинилося саме в межах України. А потім бурхливі потоки
льодовикових вод ринули на південь, утворюючи на нашій місцевості деснянські та
убідьні долини та русла, які південніше Сосниці зливаються в одне русло – і тут
названі процеси залишили після себе суглинкові та супіщані відклади – морену. А
потім буйні вітри внесли й свою лепту у формування придеснянського рельєфу:
піщинки чіплялися за піщинки – і ось Біла круча стала місцем, куди не сягала
річкова вода навіть у найбільші повені. Придеснянські дюни заросли дрімучими
лісами, дичини розвелося видимо-невидимо, а в озерах заграла срібною і золотою
лускою риба (про що свідчать риб’ячі кістки, що трапляються при розкопках). То
чом би там не оселитися людині?
Місце високе, з усіх боків оточене водою, з південного боку озеро Борімка
з’єднувалося з Десною, до самих дюн підходила заплава Десни. Отже, був
природний захисток, дичина, риба. Чим не благодать?
І люди там селилися. Судячи з матеріалів, що знаходяться в Сосницькому
краєзнавчому музеї, на Білій кручі мешкали люди ще за періоду неоліту
(вважається, що на території сучасної Чернігівщини цей період почався п’ять
тисяч років тому). На жаль, сучасна Біла круча мало що може розказати про ту
глибоку давнину. Справа в тому, що Десна щороку в цьому місці «викрадає» сотні
кубометрів землі, немов хоче заховати під водою таємниці минулого.
Про які ж часи, і що ми й нині можемо почитати на Білій кручі? У одному місці на зрізі берега якось я виявила
яскраво виражені більш темного кольору прямокутники на тлі світлої материкової
породи. Ці прямокутники, завширшки десь до трьох метрів, заглиблені в
материкову породу (чи, може, й пізніші післяльодовикові наноси) на 90-100 см , і покриті зверху
наносним шаром, внаслідок тисячолітньої роботи вітрів, дощових вод та, може,
космічної діяльності часу.
Уже з відстані між колишніми житлами (20-25 м ) можна судити, що
існували вони в період, коли первісно-родовий лад став розкладатися, а
натомість з’явилася територіальна община, основою якої була моногамна сім’я.
Нам відомо, що у східних слов’ян існували напівземляні житла, заглиблені на
80-100 см .
Про це свідчать і дослідження експедиції АН УРСР на урочищі Лан.
Отже, перед нами підземні частини напівземлянок наших предків. Важко
сказати, яку площу займало кожне з них, бо ми маємо справу лише з шириною
жител, бо більша частина їх вже знаходиться під плесом Десни.
Але відомо, що житла східних слов’ян
розглядуваного нами періоду займали площу від 12 до 24 м2 .
Про час існування жител свідчать знахідки, що трапляються у межах жител та
поза ними. Що ж це за знахідки? Перш за все деревне вугілля, шматочки випаленої
глини, уламок металевого ножика, клиновидного в поперечнику, а також кістки
тварин.
Серед фрагментів
кераміки переважать уламки кружального посуду, здебільшого виготовлені з білої
глини і випаленого горні (хоча трапляються й уламки більш грубого посуду,
випаленого в печі). Коли ж додати, що на уламку днища якоїсь посудини виявлене
досить ускладнене клеймо (а це свідчить, що гончарне виробництво вже виділилося
в окреме ремесло), та ще взяти за свідчення уламок металевої речі, то можна
твердити, що виявлене поселення існувало десь у IX-Xст.
Чим же займалися мешканці цього поселення? Мабуть, це були, в першу чергу,
рибалки та мисливці. Але серед них вже виділилася група ремісників-гончарів.
Крім того, у межах поселення виявлено
уламок якоїсь дірчатої посудини – дірочки наскрізні, досить правильної форми.
Із чисельних знахідок різних урочищ ямчастий орнамент на посудинах не був
наскрізним, а лише поверхневим. Отож та посудина, фрагмент якої вдалося
виявити, можливо, була своєрідним друшляком, призначеним для виготовлення сиру.
Беручи до уваги це та безліч кісток тварин, виявлених у межах селищ, можна
прийти до висновку, що наші предки-придеснянці розводили тварин. Чи займалися
вони землеробством? На основі виявлених знахідок довести цього не можна. Та й
там, де знаходилося поселення, гумусний шар досить тонкий. Але трохи далі, в
бік урочища Приж, на зрізі невеликого пагорба помітний більш товстий гумусний
шар і сліди людської діяльності. Імовірно, там мешканці Білої кручі й займалися
землеробством.
Неподалік від названого поселення знаходилося Борімське городище. Чи можна
пов’язати в часі поселення та городища? Ясна річ, судячи зі знахідок, городище
(а, може, спочатку теж поселення?) виникло значно раніше. Але є підстави
вважати, що й поселення, і городище перетиналися в часі, а потім перестали
існувати (можливо, внаслідок інших причин в часи зародження, точніше укріплення
державної організації). Назване городище одним своїм боком тулилося до озера,
що нині зветься Борімка, а частина його – Шибельник. Остання назва пов’язана з
Лабазьким монастирем, що знаходився в межах розгалуженої території. Кажуть, той
монастир був дуже багатий, володів родючими орними землями, луками, лісом і
перевозом через Десну. Існують різні легенди про нього, зокрема пов’язані з
назвою озера – Шибельник. Одна з легенд пов’язана з проїздом цариці Катерини
через Сосницю у 1787 році і її зупинкою там. Нібито люди скаржилися на монахів,
які поводилися не дуже так, як личило б слугам Божим. І Катерина наказала
закрити монастир. Монахи ж виявили непослух, і частину з них
було повішено на
деревах біля озера, звідси й назва – Шибеник.
Слід сказати, що цариця Катерина у зв’язку з певними реформами в
землекористуванні наказала закрити чимало монастирів. Можливо, справді монахи
Лабазького (Миколаївського чоловічого монастиря) вирішили відстоювати право на
існування монастиря, чинячи опір його закриттю, і за це були суворо покарані. І
назва Шибельник таки має під собою реальну життєву основу.
Висновки: даний
матеріал допоможе вчителям географії і біології у проведенні уроків
краєзнавства, а саме, вивчення
ландшафтів свого краю, їх геологічне минуле та сучасні екологічні проблеми.
Комментариев нет:
Отправить комментарий